Вітаю. Мене звати Галина, я живу в Одесі, Україна. Життєві умови такі: в двокімнатній квартирі живуть мої батьки і я з трьома дітьми. Дуже складно виживати на маленьку зарплату за пів ставки. А дозволити собі нормальну роботу не можу — в дитячих садках немає місць. Школа на онлайн-навчанні. Дякую старшій доньці. Вона допомагає доглядати за молодшими, поки я працюю, щоб хоч якось виживати. Завдяки підтримці благодійної допомоги від фонду "Fundacja kooperacja", у дітей є багато корисних і потрібних речей, а також маленькі дитячі радощі. Велике спасибі за все, що ви робите для нас у цей нелегкий час.

Привіт. Ми прийомна родина з Бердянська — мати-одиначка, троє неповнолітніх дітей, двоє з яких прийомні, і старша донька — студентка. Коли у 2022 році почалися бойові дії, ми жили в окупації три місяці. Діти сиділи вдома без опалення, не навчалися, по місту ходили солдати з автоматами, було чутно вибухи. Магазини були порожні, ми не могли виїхати, оскільки евакуаційні автобуси не пускали в місто. На виїзді на територію, підконтрольну Україні, автомобілі стояли в чергах по 3-5 днів. Нам дивом вдалося виїхати з другої спроби. З чотирма дітьми та двома котами ми дісталися Львова, а потім оселилися в Івано-Франківській області у добрих людей, де прожили півтора року. Старша донька вступила до університету в Одесі, після чого ми всі переїхали жити до Одеси. Знімаємо житло. Живемо на соціальні виплати та допомогу від фондів. Усе майно залишилося в окупації. Діти навчаються, хлопчик переніс операцію на очі.

Роздача була проведена для громадян України, які знаходяться безпосередньо на передовій лінії вторгнення. Хлопці безмежно вдячні за пожертву цього взуття. У польових умовах і в зимовий період воно дуже необхідне для українських солдатів. На фото ви побачите команду хлопців, які захищають Херсонську область, де ведуться активні бойові дії. Олена разом зі своїм чоловіком Віталієм вирішили захищати свій дім, життя своїх близьких та свою країну. Незважаючи на важкі умови і не зовсім жіночу роботу, дівчина не втрачає надії, вірить у перемогу і допомагає сильним чоловікам у всьому. І відчуття того, що вони разом долають труднощі з чоловіком, тільки зміцнює їхню любов, родину та віру в краще життя без війни. Ми висловлюємо глибоку подяку донорам за пожертву якісного взуття для всіх нас і за все, що ви робите для України.

Галина прожила все своє життя в селі Білозерка, Херсонська область. Життя йшло своїм шляхом: була робота, сім'я, онуки — але в одну мить все обірвалося: прийшла війна, а з нею горе, руйнування, розлука з близькими. Галина пережила не лише окупацію, але й затоплення, коли підірвали Каховську ГЕС. Одного сонячного дня жінка сиділа у дворі, відпочивала, коли почула гучний свист, а потім звук вибуху. Цегла посипалася з будинку, піднявся пил, за словами Галини, вона навіть не встигла зрозуміти, що сталося, все відбулося так швидко. Це був приліт. Зараз село обстрілюють щодня, ракети летять постійно, але господиня не хоче покидати свій дім, адже тут все, що вона будувала все своє життя. Галина каже: "Страшно, але я хочу дочекатися миру саме вдома, щоб не сталося десь там."

Настенька (1 рік і 8 місяців) — донька військовослужбовця, який зараз на передовій і захищає Україну. Я, мати, не працюю, доглядаю за дітьми. Восени, коли в місто Чорноморськ прилетіла ракета, наш будинок був зруйнований. Донька отримала незначні травми, брат не постраждав. Через відсутність житла ми переїхали до Одеси жити до друзів. Завдяки фонду «Я Допоможу» та чуйним волонтерам, які завжди знаходять необхідні речі, ми практично забезпечені всім, що нам потрібно, що значно допомагає заощаджувати та не відчувати нестачу в необхідних речах під час цього важкого для нас періоду. На пункті видачі фонду ми отримали багато необхідного — одяг, взуття, іграшки, засоби гігієни, антисептики та пральний порошок. Висловлюємо глибоку вдячність фонду та всім донорам за всю допомогу, надану нашій родині та всьому українському народові. Ви робите велику справу, і без вашої допомоги людям, які опинилися у важких ситуаціях через бойові дії, було б надзвичайно важко вижити. Марина Клименко, Одеса.

Вітаю. Мене звати Лідія. Я з Одеси, Україна. Так сталося, що я стала мамою чотирьом дітям. За трагічних обставин я втратила сестру, і її малюки стали моїми. Мені дуже непросто. Чоловік залишився без роботи. Адже в Україні війна. А діти є діти. Їм хочеться їсти, хочеться іграшку, щоб навчатися, їм потрібна канцелярія, а ще всі люди інколи хворіють. Ми дуже вдячні за будь-яку підтримку. Війна забрала у нас дуже багато.

Мене звуть Люба, я з Харкова. Перші 12 днів війни я жила в підвалі будинку. Летіли гради, бомби, знищували будинки. П’ять поверхів нашого дев’ятиповерхового будинку були знищені, і багато моїх сусідів загинули. Я вистрибнула і побігла, куди очі дивляться, не знала, що робити далі, плакала, кричала, але був тільки один вихід: залишити Харків. Я дійшла до залізничного вокзалу, там було переповнено мільйонами людей, потяги безкоштовно вивозили всіх з міста. Було дуже страшно, але залізничники заспокоювали нас і відновлювали трохи порядку, щоб не було істерики. Я вирішила поїхати до Одеси, це було для мене чуже місто, але на вокзалі були волонтери, які допомогли мені зняти квартиру і заплатили за оренду. Було дуже важко і страшно, чуже місто, не було готівкових заощаджень, я вижила завдяки благодійній організації "Я допоможу". Вони одягли мене, дали їжу, засоби гігієни, рожеве рідке мило і все, що мені було потрібно. Без допомоги фонду я б просто не вижила, за що я їм вдячна вже 2 роки — тепер це моя сім’я.

Я все частіше згадую минуле... Ми — сім'я з Одеси. Після народження доньки ми мріяли про спільне майбутнє, але все змінилося 24 лютого 2022 року, коли почалася війна. Вибухи та страх оточували нас, і ми швидко вирішили втекти до Молдови, щоб захистити доньку від жахів війни, розлучившись з чоловіком. По прибутті до Молдови ми відчули тимчасове відчуття безпеки, але сумували за домом і родиною. Стикнувшись із вибором залишитися чи повернутися, ми вирішили повернутися разом. Життя було важким; зарплата чоловіка зменшилася, і ми боролися за роботу та можливість забезпечити житло. Оскільки у місцевих дитячих садках не було бомбосховищ, я не могла віддати доньку до школи. Незважаючи на отримання мінімальних допомог для дітей, нам не вистачало на основні потреби. Знайшовши Благодійний фонд "Я допоможу" через знайомого, ми отримали важливу підтримку, включаючи одяг, гігієнічні засоби та їжу. Без їхньої допомоги ми б не вижили. Ми щодня молимося за те, щоб війна закінчилася, щоб ми могли насолоджуватися життям без страху за доньку, яка стала свідком знищення нашого міста.

Вікторія, 06.07.2022, Херсон, Україна Коли почалася війна, Вікторія була ще в животі у мами. Після кількох днів очікування вдома, вважаючи, що все це довго не триватиме, мама здалася і пішла з татом шукати ліки та харчування в Херсоні. Виїжджати з міста все одно не хотілося. Але коли окупанти захопили місто, вибору не залишалося. Вирішили тільки дочекатися народження доньки. На фоні стресу мамі зробили кесарів розтин. Під звуки вибухів їх випустили з пологового будинку, без квітів і вітань - тихо. І ось батьки з двома дітьми, один з яких немовля, через усі блокпости виїхали з окупованого міста і через Запоріжжя доїхали до Одеси. Поїхали в Одесу, бо там було ближче до дому. Сім'я шукала вихід одягати себе та своїх дітей без будь-яких засобів до існування. Завдяки Фонду "Я Допоможу" та Юлії Златіній вдалося отримати всі необхідні товари, одяг, взуття для членів всієї родини. Завдяки їхній підтримці і людей, які приходили до фонду, ми не почувалися самотніми і покинутими. Ми дуже вдячні за всю допомогу, яку ми отримали, і цінуємо загальну підтримку українського народу. І віримо в перемогу.

Доброго дня, я Павлік Марина з міста Херсон. Так вийшло, що виїжджали з міста, коли він був в окупації. Коли час поїздки в мирний час з Херсону до Миколаєва займає півтори години, то під час окупації займав 12 годин. Дорога була тяжкою: обстріли, російські військові на танках перевертали речі, перевіряли телефони. У мене є двоє діток: донечка 10 місяців і син 12 років. Покинути свою домівку прийшлося через те, що в місті не було ні ліків, ні елементарних речей для ведення побуту. Наразі моя сім'я проживає в місті Одесі, волонтери допомагають абсолютно всім. Коли ми почали знімати квартиру, волонтери фонду "Я Допоможу" надали допомогу у вигляді миючих засобів від #FundacjaKooperacja, за допомогою яких ми змогли привести його до ладу. З часом ми дізналися, що наш будинок в місті Херсон розбомбили і тепер нам нема куди повертатися. Саме тому нам залишається тільки будувати своє та дітей майбутнє тут, в місті Одеса.

Мене звати Панюта Вікторія. До початку повномасштабного вторгнення я та моя сім'я проживали в Херсонській області, місто Олешки. Виїхати з міста з'явилася можливість лише в цьому році. До цього моя сім'я пережила і окупацію, і затоплення після підриву Каховської ГЕС. Наш будинок затопило, ремонту він не підлягає, саме тому і жити нема де. В мене є двоє дітей: синочку 6 років та доросла донька, якій 20 років. До міста Одеси ми приїхали з двома валізами і бажанням налагодити життя. Тут нас зустріли волонтери, допомогли знайти житло, дали речі першої необхідності. На жаль, поки немає можливості повернутися до рідних країв, але дуже хочемо.